Любі мої, до нас летить астероїд (вивергається супервулкан), тому ми переїжджаємо! Якщо час від часу ви задумуєтеся про те, куди людство може подітися у випадку, якщо раптом станеться щось страшне в масштабах цілої планети, ласкаво просимо в найповніший і найточніший огляд місць для переселення нашої раси.
Любі мої, до нас летить астероїд (вивергається супервулкан), тому ми переїжджаємо! Якщо час від часу ви задумуєтеся про те, куди людство може подітися у випадку, якщо раптом станеться щось страшне в масштабах цілої планети, ласкаво просимо в найповніший і найточніший огляд місць для переселення нашої раси.
Від чого втікати? Список страхів людства з початку історії ми описали ось тут, що відбувалося насправді (а планета вже пережила кілька кінців світу) розказали тут, а потім закріпили повним поясненням того, як саме зміна правил гри довго та планомірно (а іноді коротко та швидко) винищувала життя на планеті Земля.
І ось, уявіть, якась фігня відбулася знову.
Звісно, людство поки що не вимирало (хоча іноді йому здавалося, що це станеться), але загалом деякі відомості (і багато фантазій) про кінці світу в нас існують. По-перше, тому що приклади глобальних впливів на клімат в історії були — ми писали про виверження стратовулкана Тамбора у 19 столітті.
По-друге, зараз усе трохи складніше, тому що ми досить залежні від ресурсів, які перетворюємо на електроенергію, що живить віртуальну частину життя та досить відчутний комфорт. Тобто приблизно оце все якось потрібно відтворити, якщо ми хочемо, щоб людина продовжила існування не з чистого листка, а зі збереженим бекграундом. Зберегти всі знання. Як показує практика, навіть зараз існують інженерні розриви — приміром, це видно за ракетною галуззю, коли нове покоління не дуже тямить, як створювали старі апарати, що досягали Місяця. Хоча також варто розуміти, що стандарти з часів «холодної війни» також змінилися — зокрема, йдеться про стандарти безпеки.
По-третє, ми глобальна цивілізація, і чимало досягнень залежать від цієї глобальності. Ви їздите на бензині, який приїхав із Європи. У Європу він приїхав ще звідкись. А того звідкись немає. Як актуальний приклад: зі світового ринку випадала Україна із зерном — і це спричинило паніку на продовольчих ринках. А є ще ресурси інформаційні й інженерно-технічні. Де ви зберігаєте все своє? Телефон, комп, сервер Amazon?
Припустимо, що, як і в часи Пермського вимирання, загине 90% усього живого. Усього — значить всього, і людей, і тварин, якими ми харчувалися, у тому числі.
Доведеться забути про демократію — хоча б на перші часи, причому незалежно від того, який із кінців світу відбудеться — правити має науковий і практичний погляд на речі. Потім навколо цього можна буде вибудувати ритуали або користуватися старими.
Що призведе, наприклад, до нового розквіту католицької церкви (і хрестового походу в космос) як у Франсуа Баранже в дилогії Dominium Mundi. Тому що сильні інституції із широкими та міцними зв’язками та сильним внутрішнім порядком — це достатньо потужна запорука виживання.
Тому давайте залишимо поверхню в Середньовіччі, а самі нумо втікати та створювати високотехнологічну цивілізацію. А де це робити?
Отож, найгірше місце для переселення людства, якщо щось станеться просто зараз — це космос. Бо для цього реально треба, щоб уся та фігня про прибульців, які правлять Землею, виявилась правдою, інакше нам торба.
Іронічно, що саме Ілон Маск знову порушив тему з вимиранням — нещодавно він запостив статтю про Велику п’ятірку (на жаль, поки не нашу) з підписом «Це повториться знову — просто питання часу». Тому що він пропонує вихід, який зможе допомогти років через 200 від нинішніх часів.
З чого б почати… Приблизно з початку 2010-х, а може й раніше, в NASA створюють Orion і SLS, щоби летіти на Місяць. Її намагаються запустити з кінця серпня — корабель летить без людей, в автоматичному режимі. І досі не дуже виходить, хоча ми всі віримо, що в жовтні нарешті вийде — і загалом людство повернеться на супутник Землі.
Ще над Землею літає МКС, яка повністю залежна від постачань із планети — їжа, кисень, обладнання. У такому ж стані й китайська космічна станція. За рік у космос літають скільки, максимум десятки людей? І то, космосом це в більшості випадків важкувато назвати — на 100 кілометрів угору, потім назад, як Вільям Шетнер на ракеті Джеффа Безоса.
Давайте підрахуємо. Є гіпотеза, що колись людство таки вимирало — згідно з гіпотезою «горловини пляшки», до 15 000 осіб. Нещодавно вчені прикинули, що в цілому для виживання вистачило б 8000 осіб. Як підняти їх на орбіту? Де поселити? Як відібрати? Якщо ви хочете дізнатися дуже нудну, але виважену версію цієї історії в недалекому майбутньому — почитайте Seveneves Ніла Стівенсона.
Щоби врятувати більше — і загалом забезпечити достойне проживання — потрібен зоряний ковчег. Це придумав ще інженер і ракетний піонер Роберт Годдард у 1918 році, а потім такі ідеї розвивав Костянтин Ціолковський.
Та розвиток космосу — це складний і довгий економічний процес, у межах якого ми за сімдесят років після першого штучного супутника Землі запустили ще купу супутників і навчилися повертати ступені ракет-носіїв.
Гірка правда в тому, що й до Місяця нам далеко. Спочатку потрібно пояснити собі, навіщо нам потрібен той космос. Це дорого, затратно за зусиллями й жити там дуже складно, фактично кожне небесне тіло потрібно заселяти новою расою або якось тераформувати планети, що взагалі фантастика для нашого м’ячика, де роками будують метро на Троєщину.
Спочатку потрібно збудувати економіку навколоземної орбіти. Таку собі базу — чи сукупність баз — які стануть космопортами, лабораторіями, готелями, заводами. Це непросто за низкою причин. По-перше, орбіта завалена космічним сміттям. По-друге, для цього потрібний ресурс. Який треба підняти з поверхні. Що коштує більш як 60 млн доларів у Ілона Маска (приблизно по 15 000 доларів за кілограм).
Інший варіант — знайти ресурс деінде. Для цього треба уважно вивчити навколишній простір, послати купу зондів до астероїдів і, зрештою, якось притягнути ці астероїди на орбіту Землі (чи Місяця), так, щоби водночас не стати причиною масового вимирання.
Підготовка до цього — і заодно тест, чи зможемо ми змінити траекторію небесного тіла — відбувається просто зараз. Це місія Double Asteroid Redirection Test (DART).
Зонд злетів 24 листопада 2021 року — і вже 26 вересня 2022 має врізатися в астероїд 65803 Дідим — недавно DART передав зображення своєї «цілі». Ми дізнаємося, чи можемо впливати на орбіти астероїдів, якщо жбурнути в них чимось важким.
Це неймовірно круто, але цього недостатньо.
До того ж, куди летіти? Набагато простіше вчитися виживати просто в самому космосі, аніж змінювати Марс.
Якщо ви думаєте, що можна перечекати під водою… Ну, теж так собі ідея. По-перше, і ось вам перша проблема, океан — це здоровецька калюжа ропи. А в ропі, що цікаво, виживають не всі організми. Загалом на суші приблизно в 800 разів більше біомаси, ніж в океані. Тим більше, що життя в океані сконцентроване в основному неподалік від поверхні. Найбільш різноманітні та прекрасні місця — шельфи, коралові рифи — ми прекрасно нищимо і в нинішніх умовах, тому навряд чи варто очікувати, що вони переживуть кінець світу, який змушує нас втікати.
Тому воду можна назвати «антикосмосом». Усі відомі людству підводні хабітати — а їх починав робити ще Жак-Ів Кусто, який трохи марив підводним життям — нині перетворилися хіба на атракціони чи дослідницькі станції.
Так, Джеймс Кемерон спускався в Маріанський жолоб, але жити там він би не зміг.
Так, це досить екзотично звучить, та якщо зменшити ентропію, тобто вкласти нас у якісь фантастичні анабіозні капсули, а потім транслювати в мозок мультик під назвою «реальність», можна спробувати заховатися від того, що відбувається на поверхні. Споживання такої «сонної» екосистеми може бути досить невеликим і достатньо стабільним, щоби можна було користуватися атомною енергією. На перших порах, тому що потім, можливо, цифровізація допоможе людству розвинутися ще швидше — у віртуальному світі — і побудувати мікроковчеги, у яких буде завантажена лише копія свідомості.
Ми зможемо завантажити копію свідомості в комп’ютер та послати її на умовний Альдебаран на космічному паруснику для торгівлі ф’ючерсами на водень — щось більш складне описує Чарльз Стросс в «Аччелерандо» чи Ханну Райяніємі в трилогії про Жана Ле Фламбера, та це веде нас в зовсім інший кінець світу — імовірніше, кінець людства, як ми його знаємо зараз: «постсингулярність», про яку варто буде поговорити пізніше.
Проте… Так, у фантастиці все виглядає круто, але в реальності до технології, яка змусить людину спати роками і повірити в цифрову реальність, ще довго. Так, ми емпатичні до персонажів комп’ютерних ігор, але це не значить, що нам боляче, коли їх ранять. А у справжній віртуальній реальності, приміром, почуття, аналогічне болю, необхідне: навряд чи обійдеться без комп’ютерних вірусів. До того ж «справжня віртуальна реальність» — це оксюморон, та реальність має бути «справжньою», без усяких «віртуальностей».
Контенту для цифрової копії Землі в прийнятному вигляді немає. Так, Google збирав фотки і теоретично може зробити з цього модель, додати до карт, намалювати, та поки чомусь цього не зробив. У Марка Цукерберга також поки що мультфільм з обмеженими локаціями.
Цього світу немає. Його ще треба буде створити — намалювати, написати чи перенести історії з нашого світу, зробити його цікавим. Вдихнути життя, як у нинішній інтернет. Для цього потрібні дешеві технології створення багатовимірних моделей, зусилля всіх нейромереж і, що головне, купа місця для проведення обчислень. Поки що повноцінна матриця людству не по кишені.
Окремо стоїть ще одна проблема: ці варіанти потребують вторгнення в свята святих: геном людини. Тому що так просто ми там не виживемо. Щоб літати в космосі, потрібно створити новий вид людини — людину космічну.
Щось подібне намагався зробити в Гіперіоні Ден Сіммонс — його Вигнанці (Ousters) були пристосовані до життя в глибокому космосі та прописані напрочуд різноманітно, тож візьмемо його як концепцію.
Вигнанці залишилися гуманоїдами, хоча і виглядають досить екзотично. Їхній штучній еволюції допомогли нанотехнології, та загалом це допомогло створити цілу расу, яка може пересуватися в космосі, жити в космосі та нормально себе водночас почувати.
Тому що космос — це дуже агресивне середовище. Щоби було простіше, потрапивши в космос людина, незалежно від тренувань, втрачає весь кисень і вмирає за 10–15 секунд. Якщо якимось чином вам вдасться вижити, наприклад, поки що для цього існують скафандри, пам’ятайте про випромінювання. Дорогою до Марсу людина отримає достатню дозу, щоб кукуха від кількамісячного перебування посеред ніде поїхала остаточно.
Захистилися, ок, а куди ви подінете лишнє тепло, яке виробляє реактор чи що у вас там за джерело енергії?
І таких запитань — безліч.
А можна адаптувати саму людину. Дати їй стійкість до радіації, що допоможе навіть в найбільш класичних версіях переміщення в фантастиці: кріогенна камера. Людина теж виділяє радіацію, і її треба відводити, інакше ми в зоряному «холодильнику» отруїмо себе самі. І таких прикладів безліч.
Шкіра здатна стримувати випромінювання; очі, що бачать у різних хвилях; органи взаємодії з електромагнітними полями, щоб пересуватися — хоча це якраз фантастика.
Вигнанці Сіммонса мають довгі кінцівки та чіпкі стопи, носять природні шуби та перетинки на руках.
Подібні цивілізації — більш-менш адаптовані до космосу — показав Джеймс Корі в «Експансії», Пол Макоулі в «Тихій війні» та «Садах Сонця». Найбільш екстремальний варіант — гільд-навігатори з «Дюни» Френка Герберта.
Те ж саме і з океанами — щоби жити там, треба зябри, окрім того, як показує історія, океани — не найбезпечніше місце в епоху вимирання, там може зникнути кисень і вся їжа.
Лежання в матриці також потребує деякого дизайну людського тіла — або продвинутих технологій, та еволюція візьме своє все одно. Тому що ми біологічно створені для того, щоб ходити саваною і виглядати хижаків, а не лежати в кріокамері. Тіло потребує певного догляду — або змін. І взагалі, хто каже про тіло? Може достатньо лише голови?
Та щоб консервативне людство погодилось на щось подібне у наш час, коли планету і так розривають конфлікти, потрібний велетенський бабах.
Кілька років тому китайський учений Хе Цзянкуй генетично модифікував двох дітей — ВІЛ-інфікована мати народила двох здорових дівчаток завдяки змінам у гені. Зараз сам Цзянкуй, імовірно, під домашньою вартою, а близнюки — Лулу та Нана — зникли.
З огляду на очевидно негативне ставлення до експериментів над людьми, навряд чи варто розраховувати, що найближчим часом людство почне вирощувати надлюдей — хоча хтозна, що відбувається в тих таємних лабораторіях.
