UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Марія БровінськаНавколо IT
25 серпня 2025, 08:59
2025-08-25
«Сходження на пік нагадувало перехід на новий рівень у грі». Історія менеджерки з ЕРАМ, яка стала першою харків'янкою на вершині Евересту
Маргарита Дьяченко — проєктна менеджерка в ЕРАМ. У травні в складі української експедиції вона підкорила два «восьмитисячники» — Еверест і Лхоцзе. Вона стала першою дівчиною з Харкова, яка зійшла на найвищу гору в світі і аж до 7000 метрів робила це без додаткового кисню з балону. Про гірський майндфулнес, процес сходження і відкриття після повернення — від першої особи.
Маргарита Дьяченко — проєктна менеджерка в ЕРАМ. У травні в складі української експедиції вона підкорила два «восьмитисячники» — Еверест і Лхоцзе. Вона стала першою дівчиною з Харкова, яка зійшла на найвищу гору в світі і аж до 7000 метрів робила це без додаткового кисню з балону. Про гірський майндфулнес, процес сходження і відкриття після повернення — від першої особи.
Неочікувана пропозиція
Мені запропонували долучитись до експедиції за два місяці до її старту — і це було досить неочікувано. Проте я погодилась одразу, бо вже мала досвід серйозних сходжень, готувалась до іншого підйому, була фізично і морально готова.
Щойно я дізналася про участь — одразу адаптувала графік тренувань: збільшила їх кількість на тиждень, додала заняття в тренажерному залі, басейн та включила до програми бігу інтервальні тренування.
Неділя — два групових заняття: пілатес і кардіо, після цього тренажери + басейн.
Окрім фізичної підготовки, я дотримувалася збалансованого харчування з використанням БАДів і режиму сну тривалістю 8–9 годин. Повністю виключила алкоголь.
Треба зауважити, що я все життя дуже активна, постійно рухаюсь. Все почалося з ритмічної гімнастики в дитинстві, також я люблю велосипед, займалась верховою їздою, керувала мотоциклом, пробувала роупджампінг і багато іншого. Проте саме гори підкорили моє серце.
Експедиція
Насправді, чи не найскладнішим для мене в цій експедиції було випасти на півтора місяці з роботи, адже я відповідальна людина і не хотіла нікого підвести протягом досить тривалої відсутності. Але все склалося якнайкраще — і я це сприйняла як добрий знак на користь цього сходження.
16 квітня я прилетіла в Катманду. Звідти гелікоптером ми з групою дісталися до селища Лукла і вирушили у базовий табір. За тиждень ми подолали понад 2500 метрів набору висоти: від 2860 м до 5364 м.
Далі розпочалися виходи на акліматизацію та льодові тренування, ми відточували навички ходіння по драбинах, спуски по мотузці, роботу з жумаром — це спеціальний затискач для мотузки. Загалом життя у базовому таборі було досить комфортним і насиченим.
Після підготовки ми мали рухатись далі: пройшли льодовик Кхумбу, провели ніч в першому таборі на висоті 6100 метрів, вирушили Долиною мовчання до другого табору на позначці 6400 метрів. Цей перехід був для мене досить медитативним. А далі на нас чекали два дні перепочинку з надзвичайними панорамами цирку Евересту. Потім ми повернулись до базового табору, бо підйом на восьмитисячники потребує поступової адаптації і обережного поводження з власним організмом.
Сходження на пік нагадувало перехід на новий рівень у грі: приблизно з висоти 6700 починається доволі крутий підйом і мотузки, що тягнуться аж до самої вершини Евересту.
На 7100 метрах, у третьому таборі, мені вже знадобився додатковий кисень з балону — я була останньою дівчиною, яка перейшла на нього. Загалом та ніч була для мене однією з найважчих. Третій табір розташований на крутому схилі й облаштований на вирубаних у снігу терасах. Увесь час падав сніг. Здавалося, що зранку прокинешся вже під завалом. Через ці думки ніч була тривожною й короткою — о п’ятій ранку ми вирушили далі, до четвертого табору, що розташований на межі так званої «зони смерті» — на висоті 7950 метрів.
Цей перехід був складним і технічним, але краєвиди, які відкрилися зі сходом сонця, повністю його компенсували. Ми дісталися табору близько обіду й мали відпочити перед підкоренням вершини. Через хвилювання зробити це було непросто.
Підкорення Евересту
Ми розпочали сходження на пік о 9 вечора 13 травня. Температура трималася десь на рівні -30–35°C. Ніч була просто чарівна, яскраво сяяв місяць. Поки я йшла гребнем, не забувала дивитися вниз — на гори під нами, що, ніби ковдрою, були вкриті хмарами. І серед цієї тиші то тут, то там спалахували золоті й фіолетові блискавки. Очей було не відвести… Хоча варто було дуже уважно дивитися під ноги.
А коли зійшло сонце, я була вже під південною вершиною. Такої тіні до самого горизонту й далі, як у Евересту, я ще ніколи не бачила. Одразу після південної вершини мій провідник-шерпа замінив балон кисню на новий, і ми вийшли на найвідомішу частину шляху — Сходи Гілларі. Напевно, саме коли я побачила місце, на яке дивилась сотні разів в інтернеті, до мене вперше по-справжньому дійшло, що я на Евересті. А далі залишалося лише кілька останніх сотень метрів — й пік.
О 8 ранку 14 травня ми разом з учасниками групи стояли на вершині світу. Краєвиди навколо відкривались надзвичайні, бо небо в той день було кришталево чистим. Відверто кажучи, стоячи на вершині Евересту, важко одразу усвідомити, що ти — на даху світу. Але згодом, лише згадавши про це, перехоплює подих… Водночас попереду нас чекав спуск — так само важливий етап, на якій треба залишати половину сил.
Перепочивши трохи у четвертому таборі, об 11 вечора 14 травня ми вирушили підкорювати Лходзе. О 8 ранку 15 травня наша команда стояла на вершині четвертого за висотою восьмитисячника планети — 8516 м. Саміт Лходзе зовсім не такий, як уявляється. Немає ні плато, ні зручної вершини — лише сніговий карниз, до якого підходиш… і зависаєш наприкінці мотузки. Неймовірне відчуття висоти. Загалом обидві вершини ми підкорили за добу.
Попереду був спуск із ночівлею в другому таборі, повернення до базового, довгоочікуваний відпочинок, святкування з нашою неймовірною командою — і вже з Катманду кожен з нас вирушив додому.
Виліт із гір — це мікс почуттів. Радість від повернення до тепла, душу, звичайної їжі (бо в горах ми харчувалися здебільшого рідкими, гарячими супами). І водночас — легкий смуток, бо така неймовірна пригода добігла кінця.
Висновки та головний інсайт експедиції
Протягом цієї експедиції гірської хвороби у мене не було — як і на Деналі (попередня назва — Мак-Кінлі, Аляска, США, 6 190 метрів) за рік до цього. Це, певно, завдяки вже сформованій довгостроковій акліматизації та хорошій фізичній формі, яку я підтримувала завдяки системним тренуванням і харчуванню. Свою роль також зіграла грамотно організована акліматизація під час самої експедиції, за що окрема подяка нашому головному гіду. Також я вдячна своєму шерпі Мінгма. Він дбав про мій комфорт і спокій найкращим чином. А ще я дуже ціную підтримку моєї сімʼї та друзів.
Як проєктна менеджерка з математичним складом розуму я розумію, що для мене це — не тільки професія, але й спосіб життя і мислення.
Я люблю плани, чек-бокси, екселівські таблички — загалом використовую такий структурований підхід і до повсякденних задач. Мені все треба вивести в чіткі алгоритми. А ще я дуже командний гравець. Такий підхід допомагає в горах також, адже треба бути готовим підтримувати тих, хто поруч. Я завжди беру з собою невеличкий запас корисних дрібничок про всяк випадок: раптом комусь знадобиться. Так само під час сходження на Еверест виручили й мене, поділившись водою і яблуком — і це було найсмачніше яблуко з усіх, які я куштувала.
А ще мені дуже допомагає власний досвід і аналіз попередніх досягнень. Я дотримуюсь думки, що це важливіше за відгуки інших людей. Скажімо, мені можуть багато разів розповідати про якесь місце, що там нема на що дивитись. Але я все одно піду, щоб скласти власне враження — і є ймовірність, що знайду там для себе щось неочікувано хороше. Звісно, є шанс, що пересвідчусь у зворотньому, але таки з власного досвіду. Так я тричі стрибала з парашутом, щоб переконатись — це не моє.
Найбільший урок, який я отримала від гір — це важливість усвідомленості на шляху до мети, невеликих ітерацій і якісної підготовки. Раніше я заходила на вершину і одразу думала: окей, що далі? Але минулого року, на Деналі, я зрозуміла, що необхідно бути вдячною за те, чого досягаєш, святкувати це і краще усвідомлювати подію в моменті.
Під час кожного сходження я маю певний інсайт. Цього разу він звучав як «step by step» — крок за кроком. Саме так і вдалося дістатися верхівок двох восьмитисячників. Адже звісно довелось понервувати: напередодні останнього ривку на пік весь організм розуміє, що ось те, заради чого ти тут. Щоб подолати цей стан я багато разів все перевіряю, а потім роблю перший крок і беру ритм. Просто починаю робити свою справу — і ловлю майже медитативний стан.
Звісно, часом я можу поринати в негативні думки, накручувати себе. Подолати це мені допомагає досить відома практика, до якої я прийшла інтуїтивно: я беру певний час на те, щоб подумки програти найгірші сценарії, гіперболізувати все максимально. І коли в моїй голові все вже трапилось, то далі відчуття, що я наче це вже прожила. Поступово хвиля тривоги відкочується і я повертаюсь до маленьких радощів: ніч видалась тихою і вдалося поспати, чай був напрочуд гарячим і смачним тощо.
Зараз в моєму житті період змін. Схиляюсь до думки, що саме Еверест став для нього поштовхом. І я на диво проходжу його спокійно, з довірою. Наче віддаюсь течії життя.
Співзасновник SoftServe Тарас Кицмей: «Коли ІТ-фахівці йдуть викладати, то це „win-win“. Освіта — це гра в довгу. Війна закінчиться, й ІТ-індустрія, як ракета, полетить догори»
«Моя фінансова мета — накопичити $1 000 000, щоб мати пасивний дохід і жити на нього». Як айтішники витрачають гроші та в що інвестують
Зарплата айтішників в Україні — одна з найвищих. І ІТ-галузь під час війни — єдина галузь, яка зростає, попри війну. А айтішники — серед тих, хто найактивніше підтримують армію. Середній місячний донат айтішника становить 10% від зарплати, або $270. dev.ua вирішив розпитати айтішників, куди вони витрачають гроші й у що інвестують під час війни.
Не Патроном єдиним. Айтішник з EPAM шиє військову амуніцію для собак: історія диво-стартапу для чотирилапих захисників України
Максим Лісович, Interior Designer в ЕРАМ Україна, поза роботою допомагає амуніцією українським військовим… собакам. Так, службові пси носять унікальні жилетки та нашийники, мають спеціальні аптечки та турнікети. Чотирилапі в такому «одязі» більш захищені та впізнавані.
За словами Максима, тільки на заході країни нас захищають сотні військових собак. Айтівець допомагає військовим кінологам нести цю службу гідно, забезпечуючи відповідною амуніцією, спеціальними аптечками та турнікетами. Нещодавно він провів три дні поспіль, власноруч відшиваючи нашийники та повідці. А ще два роки тому шити він не вмів узагалі. Ось історія диво-стартапу.
Австралійське задзеркалля. Історія Delivery Director EPAM, який через війну релокувався із сім'єю до Австралії: як адаптуватися та вижити за океаном?
Григорій Клімов — директор з делівері і керівник великої Platform Engineering-практики в EPAM. Понад 10 років він будував свою кар’єру в українському офісі, але війна змусила його з родиною кардинально змінити життя. В березні Григорій з дружиною і трьома дітьми поїхали з рідного Харкова, деякий час провели в ЄС, а згодом — вирушили до Австралії. «Я мріяв жити в цій країні, коли піду на пенсію. Але війна підштовхнула до того, щоб прийняти рішення значно швидше», — каже Григорій.
Ось його історія.
Очільник EPAM Ukraine: «Було б класно мати якісь прозорі, відкриті механізми виїзду за кордон для обмеженої кількості людей»
Керівник EPAM Ukraine Степан Мітіш, який до призначення відповідав за київський та вінницький офіси компанії, дав велике інтерв’ю AIN. В компанії він працює вже 16 років, тобто знає про український IT-аутсорс багато, якщо не все.
dev.ua обрав найцікавіше з розмови.
Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот
Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі
