«Викликати „на килим“ і влаштувати допит, про що спілкувались на курилці — норма, доноси — норма, стеження в соцмережах — норма». 10 історій айтівців про токсиків на роботі

Це було в найвідомішому банку. Все по класиці: списки «любімчіків» і чорний список. Улюблені працівники — ті, хто лижуть гланди через дупу. Якщо ти не приїхав о сьомій ранку в суботу співати пісню з днем народження під ворота керівника, тобі летить смс «я зрозуміла, які в тебе пріоритети…».

Готова була брати будь-які дурні задачі, аби вислужитися перед «босом», і всі ці задачі звалювали на працівників.

Постійний збір грошей на подарунки «босу».

Викликати «на килим» співробітників та влаштувати допит, про що вони спілкувались на курильці — норма, доноси — норма, підлабузництво — норма, стеження в соцмережах — норма, довести до сліз, звільнення — норма.

Все це під соусом «ми сімʼя».

«Чому ти вчиш англійську, ти хочеш тут бути розумніша за всіх? Чи ти звільнитись зібралась» — це питання задавалось особисто мені. Деякі співробітники називали її мініпутіним.

Керівниця прямим текстом казала «ви маєте читати мої думки й робити все так, як я це бачу». Таски кидала в чатик, не говорила хто що має зробити, а потім лаялася, що ніхто не зробив те, що вона написала. А коли ми намагалися зробити щось із того, що вона пише, все одно ми робили все не так, як треба (бо не читали її думки.

Наш директор — італієць. Він уже досить давно живе в Україні. Так от якщо в нього просто немає настрою, то він може причепитись до будь-чого, при цьому не стримує себе в виразах, матюкається італійською, іноді може насміхатись із-за зайвої ваги когось, при цьому сам не Аполлон (маленький та з зайвою вагою. 

Була ситуація у 2014–2015 роках. Керівник постійно кричав, агресивно розповідав як ми погано виконуємо задачі. Якось я вирішила звільнитись і мала відпрацювати два тижні. Робила звірку і відправила контрагенту випадково невірну звірку, де типу звірка не в користь компанії (хоча всі ті платежі були через банк і всі платежі офіційні), а директор подумав, що я так хочу на останок його наї.ти. Сказав вийти на вулицю і сісти в машину, а я мала дурна пішла.

Ми поїхали, всю дорогу він кричав на мене, яка я жахлива. Їдемо за місто. Він телефонує комусь, за нами починає їхати інша машина. Доїжджаємо до поля-посадки, всі виходимо. Якийсь мужик дістає пістолет і директор починає ставити мені питання: «а чому я йду?», «а в яку компанію йду працювати». Вдарили один раз у живіт. Потім сіли в машину, продовжує розказувати, що він мене зараз посадить в пусту квартиру поки не відповім на його запитання. Я в заціпенінні.

Повертаємось в офіс, каже сідай працювати і їде у справах. Я збираю манатки й валю. Потім він ще намагався зі мною звʼязуватись, казав давай зустрінемось, обговоримо.

Отримувала зарплату за одну посаду, а роботу виконувала за 5. А коли просила підвищення, то знаходили нову людину й забирали один обовʼязок.

Бос вживав наркотики, зʼявлявся в будь-який момент в кабінет і розповідав нісенітниці, наприклад, як він в танку горів. Обсцикав приміщення закладу з вулиці, намагався голим грати в пінг-понг. Коментував, що як нас терплять наші чоловіки, влаштовував кожен раз театральну виставу в день видачі зарплати, періодично перетворюючи це на допит і намагаючись не виплатити частину заробітку, видумуючи штрафи, причини видумувалися на льоту.

Менеджерка була в тривозі що помилка на роботі — це пряма атака на неї, зневага, бажання образити або підставити. Я відстрелив поведінку попереднього керівника, коли сам став керівником, і впізнав себе в певних ситуаціях. 

Був в моєму житті тренер Володя, саме так він себе позиціював в компанії. Він прийшов на позицію операційного директора та замість того, щоб будувати операційну частину, покращувати команду, став самостверджуватися: я ваш тренер, я так сказав так і буде, я у тебе не запитував як потрібно, це не твоя справа, я працюю в режимі жорсткої диктатури, я тебе звільняю по моєму суб'єктивному погляду, без компенсацій, я шантажую тебе зарплатнею постійно, твій функціонал буде далеко за межами твоєї посадової інструкції (яку він за пів року так і не написав). А також це такий масштаб людини, яка за пів року не захотіла розібратись, що і як працює, а від усіх просив писати похвилинний таймінг роботи.

«Я не виплачу зарплату, якщо ти не напишеш, ти ж сама зараз собі робиш гірше, це ти винна», — цей приклад комбо того, як в одній людині стільки всього разом негативного.

На мій погляд, це травма дитинства, Володя ріс у багатодітній родині, без батька, і така жорстокість — це не вміння матері давати любов дитині. У Володі є своя дитина, якій він не платить аліменти, але зачіски у барбершопі стабільно. Володя навіть наради проводить із крісла барбершопу, показуючи який він бос.

Мікроменеджмент, невміння розставляти пріоритети (і за таке «віддувалась» команда). Накидування термінових задач і повна відсутність тайм-менеджменту. Сумніви в компетентності своїх працівників а-ля «Ну я не впевнений, що там добре написаний функціонал і правильно протестовано, я сам гляну».

Дорікання за те, що ми після 18 не працюємо (мій графік був з 9 по 18), а йому приходиться постійно з керівництвом знаходитися на зв’язку і відповідати на всі їх питання в той час, як ми маємо совість відпочивати.

Перепади настрою — інколи за найменші «провтики» могли слухати лекції на 1–2 години, як він для нас робить все, а ми такі невдячні; або навпаки — за щось серйозне міг ні слова не сказати. Маніпуляції тим, що в країні війна і, відповідно, попит на робочі місця більший, тому, якщо йому захочеться, то він хоч в той же день на наше місце знайде нову людину.

Ще — «якщо не знаєш/не розумієш — спитай», питали — слухали лекцію про те, як це так, що ми не знаємо чи не розуміємо. Напевно, можна згадувати ще і ще, але рада, що я більше не працюю в цій «треш конторі».

Найбільша проблема — занадто відверта самовпевненість тімліда, який мав тільки одну правду — власну точку зору. Це було приблизно так: у нього з’являється ідея фікс, як закрити ту чи іншу задачу, і він призначає відповідального за виконання такого рішення. Ні з ким не обговорюючи, не дискутуючи, просто авторитарно майже наказує. Врешті його план не вдається — закрити таску його способом неможливо. Або надто ресурсозатратно, і команда змушена, аби вписати в дедлайни, затримуватися і робити все по старій схемі. Нікого не слухав і не запитував іншої точки зору. Врешті звільнили його — бо тіма не вигрібала ці «ноу-хау». 

А, ще в офісі, якщо хтось десь матюкнеться, відразу жалілись на цю людину, що вона токсик, і HR проводила серйозну бесіду. Ось такі ніжні бувають IT-фахівці.