UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Марія БровінськаІсторії
25 липня 2025, 08:48
2025-07-25
«Треба мати одну роботу, яка приносить достатньо грошей». Українська фехтувальниця, що представляла Україну на Олімпіаді й будувала спортивну кар'єру, тепер — Lead Software Testing Engineer. Як так сталося: ось її історія
Це історія — про кардинальну зміну життєвого шляху дивує і надихає водночас. Дарія Недашковська, Lead Software Testing Engineer в EPAM, перш ніж стати фахівчинею в ІТ, стала першою жінкою-шаблісткою, яка представляла Україну на міжнародних змаганнях, включно з Олімпійськими іграми 2004 року в Афінах. dev.ua поспілкувався з Дарією — дівчина розповіла, чому обрала IT та чи допомагає спортивне минуле у роботі нині. Далі — пряма мова Дарії.
Це історія — про кардинальну зміну життєвого шляху дивує і надихає водночас. Дарія Недашковська, Lead Software Testing Engineer в EPAM, перш ніж стати фахівчинею в ІТ, стала першою жінкою-шаблісткою, яка представляла Україну на міжнародних змаганнях, включно з Олімпійськими іграми 2004 року в Афінах. dev.ua поспілкувався з Дарією — дівчина розповіла, чому обрала IT та чи допомагає спортивне минуле у роботі нині. Далі — пряма мова Дарії.
Спорт — як стиль життя
Мій шлях у спорті розпочався у 1994 році. Тоді ми з батьками жили в маленькому містечку Нетішин Хмельницької області. Я займалася художньою гімнастикою, а вже у 9 років почала відвідувати нову секцію. Моя мама була тренеркою із фехтування на рапірах. Пам’ятаю, як вона запропонувала тренуватися у неї. Я відразу погодилася. Саме так завдяки мамі у мене з’явилася любов до цього виду спорту. Тоді в ДЮСШ у секції повинні були працювати два тренери з різних видів зброї. Мама тренувала на рапірі, а Валерій Вікторович Штурбабін — на шаблі.
Спочатку ми всі займалися в одному залі: розминка 40 хвилин, вправи у фехтувальній стійці, а вже потім кожен тренер працював зі своєю групою.
Не буду приховувати: перші кроки давалися нелегко. Фехтування вимагало величезних фізичних зусиль, а я була крихітною тендітною дівчинкою.
Але завдяки наполегливості почала демонструвати хороші результати на українських змаганнях. Після п’яти років занять рапірою мене почав тренувати Валерій Вікторович на шаблі.
«До Парижу хочеш?»
Хоча рапіра та шабля належать до однієї спортивної дисципліни — це абсолютно різні види зброї. Логіка спортсменів відрізняється. Рапіра — виключно колюча, а її цільовою зоною є лише тулуб. Натомість у шаблі дозволені як колючі, так і рублячі удари, а зараховуються влучання по всьому тілу вище пояса, включно з руками й головою. Ці відмінності формують унікальну динаміку фехтування — спорту, який за фізичним навантаженням поступається лише боксу, а за інтелектуальним — шахам.
Змагань із жіночої шаблі не існувало у світі до 1999 року, це був виключно чоловічий вид спорту. Тоді Міжнародна федерація фехтування прийняла рішення додати цей вид зброї. І коли це трапилося, Валерій Вікторович запропонував мені перейти з рапіри на шаблю і поїхати на кадетський Чемпіонат світу у Францію.
Мотивація була проста: «До Парижу хочеш?». Я сказала: «Звісно!». — «Бери шаблю в руки».
Тоді я не виграла медаль, але усвідомлення того, що в 14 років стала першою спортсменкою з України, яка змагалася на такому рівні, були для мене по відчуттях як перемога. На той час усі шаблістки у світі — це були колишні рапіристки. Бо де брати «чистих» шаблісток, якщо цей вид зброї щойно з’явився?
На Олімпіаду — з пачкою конспектів
Фехтування було моєю пристрастю, але подобалася також і математика. Я закінчила школу зі срібною медаллю. У 2001 році модними були дві спеціальності: економіка та право. Юридичний напрям мені не підходив, а от економіка була ближчою до точних наук, що спонукало обрати економічну кібернетику. Це галузь, де економіка перетинається з математикою для прогнозування економічних процесів.
Навчання давалося відносно легко, хоча жоден із викладачів не був у захваті від мого поєднання освіти зі спортивною кар'єрою. Удень я відвідувала лекції та складала іспити, а ввечері займалася фехтуванням.
Пам’ятаю, довелося перенести одну із сесій із літа на осінь, щоб взяти участь в Олімпійських іграх в Афінах, на які я поїхала з пачкою конспектів одногрупників і готувалася до іспитів в Олімпійському селищі.
На цих змаганнях я також стала першою жінкою-шаблісткою з України.
Розуміла, що навряд чи зможу завоювати нагороду, але потрапити туди вже було великим досягненням. Я спокійно ставилася до всього напередодні змагань. Але коли вже прийшла саме в олімпійський зал, зрозуміла, наскільки це велика відповідальність.
Зазвичай, коли наступає мандраж, просто йдеш бігати, розминатися і все проходить. А тут не допомогло… Трохи розгубилася, почала не з того.
Другу половину двобою виграла, але загальний бій програла. Я була в розпачі, ходила і просто чотири години ридала, аж допоки мій тренер Гарнік Давидян не сказав: «Даша, ти ж не здалася, ти боролася, все нормально». Ці слова мене заспокоїли. Я навіть не пам’ятаю в житті більшої істерики з іншого приводу.
Вболівала за подругу Ольгу Харлан
Кожна нагорода зберігає особливі спогади, але є декілька найцінніших для мене. Усе почалося з першої, символічної «бронзової», а точніше пластикової медалі, здобутої ще на дитячих змаганнях. Згодом до неї додалося срібло кадетського Чемпіонату світу 2001 року й командне срібло юніорського чемпіонату Європи 2003-го. Особливе місце в колекції займає бронзова нагорода дорослого Чемпіонату Європи 2005 року, завойована в Угорщині у складі збірної України. За кожним із цих трофеїв стоїть історія боротьби та досвіду.
Після завершення спортивної кар'єри через травму плеча у 2006 році, я декілька разів була коментатором на телебаченні. У 2008 році мене запросили як експертку, щоб пояснювати глядачам складні правила, тактичні ходи й рішення суддів, перекладаючи професійну мову на просту та зрозумілу.
Цей досвід виявився цінним під час коментування Олімпійських ігор у Парижі минулого року. Тоді я вірила в нашу команду як ніколи.
Спостерігати за їхніми перемогами, зокрема за золотом жіночої збірної з фехтування на шаблях і бронзою моєї подруги Ольги Харлан, було неймовірно. Я пишаюся тим, що є частиною цього спорту, і захоплююся професіоналізмом наших спортсменів, які вкотре довели силу української школи фехтування!
«Мати одну роботу, яка приносить достатньо грошей»
Після закінчення спортивної кар’єри я почала себе шукати. Чітко розуміла, що не хочу бути тренером. Почала працювати у Федерації фехтування України прессекретарем: вела сайт, писала статті про виступи наших спортсменів. Паралельно працювала в Центрі Разумкова експерткою з енергетичних програм.
Але, мені не подобалося мати декілька робіт. Я вважаю, що треба мати одну, яка приносить достатньо грошей.
Колишній чоловік, який працює девелопером, порадив спробувати IT. Записалася на курси, відходила пів року, потім рік шукала роботу. Паралельно працювала як фрилансер, і знайшла першу роботу. За три роки я зросла з джуніора до ліда.
До EPAM я приєдналася у 2019 році. Мій колега, який вже працював тут, написав, що в його проєкт шукають ліда тестувальників, і запропонував сходити на інтерв’ю. Так я і потрапила на проєкт, де працюю досі. Ми за цей час переписали дві платформи, зараз розробляємо третю. Весь час працюємо з даними, проєкт пов’язаний із Big Data. Займаємося розробкою платформи для обробки та стандартизації даних для інвестиційної компанії, яка управляє фондами та активами пенсійних фондів, урядів, центральних банків, корпорацій, міжнародних організацій, університетських фондів і благодійних установ. Компанія інвестує в глобальні ринки акцій та боргових інструментів, застосовуючи аналітичний підхід.
Одна з речей, яка мені дуже подобається в EPAM, — це продумана система управління. Менеджери намагаються знайти роботу для членів своєї команди, навіть коли вони перебувають на «бенчі» (період без проєкту).
З моїм минулим досвідом, втрата проєкту часто означала пошук завдань самостійно.
Я також працюю менеджеркою, опікуючи 16 талановитих спеціалістів — двоє з них зараз у лавах ЗСУ. Я добре розумію, наскільки важливо, щоб наші колеги відчували себе цінними та потрібними. Рік тому я завершила навчання в EPAM Quality Architecture School, яка готує quality-менеджерів та архітекторів. Програма навчає дивитися на роботу тестувальника під іншим кутом — ставити себе на місце клієнта. Зараз готуюся стати сертифікованим Quality Architect.
Озираючись назад, можу зробити висновок: якщо боротися і не здаватися, можна розв’язати всі проблеми й досягти успіху. Мій приклад — тому підтвердження. Адже навіть коли я отримала травму і була змушена залишити фехтування, то не розгубилася, стала шукати себе і згодом потрапила в ІТ. Як писав Тарас Шевченко: «Борітеся — поборете».
«Ви навіть не уявляєте, скільки слонів є навколо вас, поки не почнете дивитися уважніше». Як EPAM, SoftServe, Railsware та інші мотивують айтівців рахувати слоників, відвідувати психологів і йти в сабатікал, рятуючи їх від вигорання
«Україна все ще є. І я також залишаюся». Історія тестувальника-американця з EPAM, який живе в Україні, допомагає військовим, «трошки сумує за вибором напівфабрикатів в американських супермаркетах», і не поспішає повертатися в США
«Моя фінансова мета — накопичити $1 000 000, щоб мати пасивний дохід і жити на нього». Як айтішники витрачають гроші та в що інвестують
Зарплата айтішників в Україні — одна з найвищих. І ІТ-галузь під час війни — єдина галузь, яка зростає, попри війну. А айтішники — серед тих, хто найактивніше підтримують армію. Середній місячний донат айтішника становить 10% від зарплати, або $270. dev.ua вирішив розпитати айтішників, куди вони витрачають гроші й у що інвестують під час війни.
Не Патроном єдиним. Айтішник з EPAM шиє військову амуніцію для собак: історія диво-стартапу для чотирилапих захисників України
Максим Лісович, Interior Designer в ЕРАМ Україна, поза роботою допомагає амуніцією українським військовим… собакам. Так, службові пси носять унікальні жилетки та нашийники, мають спеціальні аптечки та турнікети. Чотирилапі в такому «одязі» більш захищені та впізнавані.
За словами Максима, тільки на заході країни нас захищають сотні військових собак. Айтівець допомагає військовим кінологам нести цю службу гідно, забезпечуючи відповідною амуніцією, спеціальними аптечками та турнікетами. Нещодавно він провів три дні поспіль, власноруч відшиваючи нашийники та повідці. А ще два роки тому шити він не вмів узагалі. Ось історія диво-стартапу.
Австралійське задзеркалля. Історія Delivery Director EPAM, який через війну релокувався із сім'єю до Австралії: як адаптуватися та вижити за океаном?
Григорій Клімов — директор з делівері і керівник великої Platform Engineering-практики в EPAM. Понад 10 років він будував свою кар’єру в українському офісі, але війна змусила його з родиною кардинально змінити життя. В березні Григорій з дружиною і трьома дітьми поїхали з рідного Харкова, деякий час провели в ЄС, а згодом — вирушили до Австралії. «Я мріяв жити в цій країні, коли піду на пенсію. Але війна підштовхнула до того, щоб прийняти рішення значно швидше», — каже Григорій.
Ось його історія.
Очільник EPAM Ukraine: «Було б класно мати якісь прозорі, відкриті механізми виїзду за кордон для обмеженої кількості людей»
Керівник EPAM Ukraine Степан Мітіш, який до призначення відповідав за київський та вінницький офіси компанії, дав велике інтерв’ю AIN. В компанії він працює вже 16 років, тобто знає про український IT-аутсорс багато, якщо не все.
dev.ua обрав найцікавіше з розмови.
Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот
Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі
