Ігор Мамчик — Support Engineer у Ciklum із квітня 2021. Це його перший IT-роботодавець, до цього Ігор служив за контрактом, воював в АТО, працював у сфері логістики, а ще мав підприємницький досвід. Далі — розповідь Ігоря про бойові будні та повернення з війни в цивільне життя.
Ігор Мамчик — Support Engineer у Ciklum із квітня 2021. Це його перший IT-роботодавець, до цього Ігор служив за контрактом, воював в АТО, працював у сфері логістики, а ще мав підприємницький досвід. Далі — розповідь Ігоря про бойові будні та повернення з війни в цивільне життя.
У 2018 році я пройшов вишкіл бойових медиків добровольчого батальйону «Госпітальєри» та невдовзі поїхав на свою першу ротацію до с. Широкине Донецької області. У «Госпітальєрах» ротації були короткими, усього по два тижні. Це давало змогу всім охочим фахівцям долучитися до боротьби. Водночас не потрібно було підписувати повноцінні контракти чи надовго відриватися від своїх цивільних справ і роботи; достатньо було взяти відпустку на декілька тижнів.
Служба в добровольчому батальйоні мене заряджала: неймовірно було поділяти драйв умотивованих бійців, які зʼїжджаються та чекають на відправку в різні точки тодішньої передової. Коли я повертався з ротації, то мені здавалося, що я здатен здійснити всі свої мрії та плани. Якщо ти вже вцілів на передовій — у звичайному житті точно все буде під силу.
Цього відчуття піднесеності мені вистачало приблизно на рік, і тоді знову тягло долучитися до товариства бойових медиків. Ми виконували ті самі завдання, що й бійці штатних підрозділів, але в разі потреби також діяли як парамедики: могли організувати евакуацію та скористатися для цього попередньо узгодженим планом, скерувавши допомогу побратимів, транспорт, медичне спорядження, досвід і багато везіння.
Кожна ротація для добровольця — це шалені витрати. За все потрібно платити самому: за дорогу, індивідуальне та стандартне спорядження, іноді навіть за паливо для «медеваку» L-200 чи його ремонт у Маріуполі.
Своє тридцятиріччя в березні 2021-го я зустрів у с. Водяному Донецької області, де ми виконували завдання за 150 метрів від ворожих позицій. Говорити ми могли там тільки пошепки, а коли ходили окопом, то мали присідати, бо вдень і вночі працювали снайпери. Навіть у таких умовах побратими та посестри змогли між чергуваннями мене привітати та якось привезти у прифронтове село святковий торт і колу. Тоді з нами був і мій побратим — парамедик «Бізон», який уже два роки перебуває в російському полоні.
На початку 2022 року я планував піти на чергову ротацію «Госпітальєрів» у березні, але повномасштабне вторгнення внесло свої корективи. Відстоявши чергу добровольців довжиною в пів вулиці біля львівського РТЦК, я долучився до лав ССО у складі 8-го Окремого Полку Спеціального Призначення на посаду оператора/бойового медика, адже мав попередній досвід у тактичній медицині.
Ми виконували завдання на Київщині, Луганщині та Донеччині у складі вмотивованої професійної групи бійців: виявляли та знищували ворога та його техніку, принагідно надаючи допомогу й евакуюючи й поранених цивільних.
Навіть у такій складній організації, як армія, усе тримається на людях. Досвід кожного бійця залежить від того, до якого підрозділу, на яку посаду, до якої групи та командира він чи вона потрапить. Мені пощастило. Я зустрів багато гідних людей, отримав унікальний досвід і зробив внесок у майбутню перемогу, який відзначили зокрема й Орденом за мужність ІІІ ступеня, що я подарував своєму батькові.
Шлях кожного бійця унікальний. Варто розуміти, що людина на війні живе не лише війною. Найбільше хочеться «виринати» й дбати про свої цивільні справи. Коли я перебував у шпиталі після одного із завдань на Донеччині, написав на платформі оголошень викладачці французької з проханням, щоби вона перевірила на помилки мій текст, де я дякував іноземним волонтерам за надану підтримку.
Так я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Потім була ротація на прикордоння Сумщини, згодом — на Бахмут. Після того я був на тривалому лікуванні. Згодом вирішив, що надалі найбільше хочу дбати про свою новостворену сімʼю — тому звільнився за сімейними обставинами.
Повернення до цивільного життя було ковтком свіжого повітря. Ми воюємо «там», щоби «тут» українці жили повноцінним життям. Я щиро радий за відчинені ресторації, концерти, театри, кіно; мені приємно бачити молоді пари, які їх відвідують. Якщо придивитися до цієї радості та замислитися, то можна зрозуміти, скільки життів за неї вже віддали, і скільки ще доведеться віддати в майбутньому. Але ми боремося не заради смутку, а заради життя. Саме цього, що вирує довкола. Мене дуже дратує, коли кажуть, що радості взагалі не повинно бути, «бо йде війна». Хочеться спитати: а заради чого ж ми тоді воювали, панове?
На смуток ветерани вже надивилися на фронті. Хтось із цивільних памʼятає про це, а хтось — ні. Найчастіше дійсно вагомі речі взагалі роблять непомітно для загалу. Але така наша робота: вона полягає в жертовності та ризику заради інших, а не в показусі, якою всі мають захоплюватися.
Адаптуватися до звичайного цивільного життя мені допомогли кохання, моя щойно створена сімʼя та власна справа. Разом із дружиною ми заснували ветеранський бізнес: ще до початку повномасштабної я мріяв про власну ферму, тож у перервах між виїздами за час війни замовляв на бойові кошти необхідне для цього обладнання. Це давало змогу не падати духом — я постійно читав, вивчав, обирав і замовляв щось для майбутньої справи.
Паралельно я повернувся й до роботи в Ciklum. Це було комфортно, поступово, ненавʼязливо, шанобливо й із розумінням поточних потреб. Легшій інтеграції сприяв якісний HR-супровід: було відчутно, що наші фахівчині проходили додаткову підготовку, щоб краще орієнтуватися в таких ситуаціях. Це був чудовий досвід, про який я завжди розповідаю з гордістю та ставлю як приклад іншим компаніям.
Зараз більшість відповідальних компаній мають чіткий алгоритм дій щодо супроводу кожного працівника, який хоче піти на службу. На початку 2022 року, ще до початку повномасштабного вторгнення, ситуація була більш невизначеною: йшов на фронт і не до кінця розумів, чи зможу колись повернутися до роботи, яка в мене буде компенсація, і тим паче — на яку програму реінтеграції я можу очікувати. Відповіді на ці питання я отримав уже згодом, і дуже радий, що їх тепер матимуть й інші мобілізовані колеги.
Про можливості для ветеранів та способи потрапити в IT читайте тут.
